Сяйво

На півдні, в глухому селі Козирка, підростав малий Петро. Хлопчик вештався босоніж, в якомусь лахмітті, проте завжди мав чисті руки та вмите обличчя, тому одразу впадала в очі така разюча невідповідність. В спекотні, сонячні дні, на березі моря, коли малий

ловив саморобним сачком креветок, його небесно-василькові очі та золотий чуб гармонійно відблискували на воді і він весь немов сяяв та світився. Недарма в селі його називали Янголятком, всі милувалися вродою хлопчика та не витримуючи дитячого невинного погляду, частенько, виносили з господ торбинки з фруктами та солодощами, коли той повертався з риболовлі. Петрик з малечі знав, як завоювати людські серця, коли варто щось сказати, а коли просто посміхнутися. Його магія завжди спрацьовувала на всіх...майже на всіх...

Марія була стриманою, богобоязливою жінкою. Зранку до пізньої ночі вона важко працювала, щоб прокормити сім'ю та господарство. Після війни, вони з Петром лишилися удвох, від чого її карі очі здається потемніли ще дужче. Мати завжди суворо ставилася до сина, з якоюсь прохолодою та стриманістю в голосі. Всі хто знали Марію раніше, до смерті Павла(її чоловіка), тепер просто не впізнавали її, й не розуміли чому та так ставиться до малого.

Сам хлопчик здогадувався чому мати стала така байдужа до нього, але це питання ніколи не підіймалося для обговорення. І щоб він не робив, як не намагався їй вгодити - нічого не працювало, не могло розтопити того льоду між ними.

Йшли роки...Хлопець підростав та вже почав парубкувати, кожна дівчина, в селі, мріяла про розмову з ним, а кожен хлопець уявляв, як тисне Петрову руку. Він став ідеалом, якимось божеством для людей. Розумний, дужий, справедливий, безмежно вродливий юнак. І досі він не став таким для матері, вона наче бачила в ньому щось зовсім інше, протилежне тому сяйву, що засліплює все навкруги. Що сталося між цими двома багато років тому, одному лиш Богу відомо. Коли Марія помирала, її рідний син був поруч, та вона не проронила ні слова до нього, так і відійшла до того світу. Для Петра це було нестерпним ударом, що до останнього подиху мати не виявила до нього прихильності, якої він чекав все життя, яку отримував від сотень інших людей та не від неї.

Петро сумував за матір'ю, але не тому що любив її, а тому що вона була єдиною на кого не діяла його магія, і тепер вже ніколи не подіє, він не міг примиритися з думкою, що його Сяйво засліпило не Всіх.

Написано в ніч з 18 на 19 січня 2021 року

H.Y.