Новорічний настрій...
Думки...Забагато думок, планів, бачень, переживань, відповідальності, незнання. Майбутнє, теперішнє, минуле...
Все до купи, ціла заметіль почуттів всередині. Хто я? Що я роблю? Куди далі? Це мій курс? Після пляшки темного «різдвяного» здавалося все б мало стихнути та навіяти святкову атмосферу, але це не працює, як виявилося))
« піду пройдуся.» *за дев'яту вечора*
«що? Куди?»
«та тут , в поле...»
« в тебе з головою все в порядку???»
Шафа .Курточка. Двері.
Надворі легкий передноворічний мороз, сніг рипить під чоботами, тишу прорізає різкий звук зламаного льоду під ногами. Минаю будинки, прикрашені гірляндочками, машини, паркани, голі гілки кустарників у садках. Все йду та йду, але заметіль в голові не вщухає...А що як? А може краще вчинити ось так? а раптом не вийде? Мої думки вистрелюють так само різко та неочікувано як залишки асфальту під вагою мого тіла. Вітер збільшується, руки та вуха мерзнуть та починають багряніти. Обертаюся, щоб впевнитися в самотності цієї вулички - нікого немає...та відчуття присутності чогось поруч не полишає мене, з'являється ледь помітне занепокоєння. Тут точно хтось є. Що це за звуки??! Я зупиняюся...підіймаю голову і бачу їх. Це дерева гомонять між собою))) ахах, як можна було забути, що ти ніколи не лишаєшся сам? Зупиняюся. Прислухаюся до їх розмови. Вони обговорюють кардинально іншу тему, чим наприклад влітку. Їх голос змінився , одяг також. Ці звуки, подібні до крапель дощу що розбиваються об шибки чи нагадують жевріння осіннього багаття. Стою з піднятою головою та не можу зрушити з місця, не можу поворухнутися. Ця картина зачаровує мене, рух кожної гілки проходить крізь мене, я відчуваю як обледеніле дерево під впливом вітру розриває ці кайдани, тонесенький лід падає додолу та розчиняється в білих кучугурах снігу. І ось ,якась частина їх вільна ,вони голосять про це навкруги, щоб інші почули і також почали боротися з кригою. Це був неначе клекіт маленьких дзвіночків. Неймовірно.
В той момент всі мої думки покинули мозок, все зникло. Холодний вітер, що вдарив в очі - пробудив мене...треба йти. Я прямую до кінця вулиці, вже видніється початок, притрушеного білою пудрою, поля.
*Після моїх кроків у повітрі лишається стільки зайвого шуму, це дратує мене. *
Зупиняюся, глибоко вдихаю, тиша... Поспіхом пробігаю поглядом горизонт. Легка плівочка снігу на вже підготовленій до весни, ораній землі, сіре затягнуте небо, місцями чорніше ніж усюди, деінде хмари розвиднюються і між ними пробиваються слабкі промінчики місячного сяйва. Дерева чи кущі зовсім не переривають поля, що нагадує мені домівку, рідний степ.
Я заплющую очі. Тотальна тиша, від якої моя голова починає злегка паморочитися *ну звісно, після стількох місяців поміж бетонних джунглів та гігантських шматків заліза, які хаотично рухаються та залишають після себе лиш шум* Я уважно прислухаюся до всіх деталей. За спиною, десь далеко, то з одного кутка, то з іншого лунає гавкання собак, як наче вони про щось сперечаються. Десь ліворуч, метрів за тридцять, якась маленька тваринка порпається у снігу, в тій же стороні лунає звук коліс, що торкаються замерзшої дороги, далеко праворуч чутно як дерева дзвенять свою симфонію. Я розчиняюся серед всього цього, відчуваю нашу єдність...дихаю рівно, якомога тихіше.
Розплющую очі і знову ця краса сліпить мене. Вирішую зайти подалі в поле, щоб відчути все глибше. Роблю крок, другий...так м'яко)) з кожним кроком провалююся на декілька сантиметрів у землю, таке смішне відчуття, ахах, наче йдеш по піску або наче ти - мала дитина в басейні, з невеличкими пластиковими кульками. Словом, це подарувало таку дитячу радість, і ось, я вже посеред чийогось поля, стою, роздивляюся все навколо, класнінько))
Повертаюся на дорогу, знову це гучне кряхтіння льоду під ногами! Це нестерпно! Навіщо стільки шуму??? Я не хочу бути його джерелом, це змушує відчувати мене окремою частинкою цього світу, а мені хочеться зливатися з усім цим життям навколо: з вітром, зі світлом, з деревами; хочеться щоб мої ноги були продовженням землі, хочу не виділятися так сильно з цього процесу. Проте йду та розумію, що ми люди - такі незграбні, такі кострубаті створіння, такі далекі від цієї довершеності. Ми зовсім не вміємо чути себе, розуміти природу, бути в гармонії зі світом. Ехх, на жаль. Я спробувала йти по узбіччю, фактично по краєчку поля, де немає замерзлих колій від тракторів, щоб хоч трохи мінімізувати цей зайвий шум. Підошви мого взуття м'яко торкаються сніжного покриву, моя душа наповнюється цією енергією, красою, щось всередині зростає, мою свідомість більше не бентежать непотрібні думки. Мені добре...
Зупиняюся на роздоріжжі, роблю декілька спроб сфотографувати це дивовижне небо на свою слабеньку камеру, ще трішки постоявши та послухавши про що гомонять дерева - йду далі. Десь на фоні продовжують свої суперечки дворові собаки, вдалині видно маленькі вогники міста, а я обережно йду край села з посмішкою на вустах)) Підходжу до подвір'я, обертаюся, щоб ще разочок подивитися на цю дивовиж, роблю останній глибокий вдих, наче дякую та прощаюся зі своїми старими друзями та йду до хати.
Справа в тому, що вся та суть спокою людської душі криється в нашому корінні. В тому що нас оточує, просто часом потрібно лишень відкрити себе цьому. Припинити зациклюватися на собі, на своїх думках, справах та переживаннях. Просто відкривайте душу частіше, бо це наш найбільший скарб, це те чим ми є, це те хто ми є. Ось такий в мене новорічний настрій, а у Вас?))))
написано 29.12.19р
H.Y.