Love?

Часом мені здалося, що я знаю ціну коханню. От наче розумію що це, та з чим його їдять. Можливо мені тільки здалося, а можливо й справді наскрізь мене пробила Всевишня любов. Я достеменно не знаю що саме сталося зі мною, але таких агоній, коли в мене відняли це "кохання" - ніколи раніше не бувало. Коли воно мало місце в моєму житті, то це були найяскравіші та найсильніші духом дні. Не дарма кажуть "відчуття наче маєш крила" бо воно так і є. Здається, що ти здатен на все, абсолютно на все, перейти море, підкорити гори, підняти небеса й взагалі, зрушити цілий світ. Бо ти маєш людину, ти маєш того з ким ділиш це кохання, яка ж в ньому сила, описати неможливо, та той хто хоч колись його відчував - зрозуміє. Це неземне відчуття. Та коли приходить час розлучатися з цією силою... Це найтяжче, боляче від невблаганності долі та неможливості змінити її плани. Ти просто сидиш та спостерігаєш, як ця сила любові лишає тебе самого в темному, сирому, холодному лісі, і ти абсолютно не в змозі змінити хоч щось. Твоє серце, твоя душа в цей момент розколюється на шматки. Саме на шматки, бо тільки ти сам знаєш, як далеко запхнув клина та з якою силою по ньому вгатив. Це може бути й сотні шматочків, але вони всі колись були єдиним цілим, твоїм єдиним джерелом таких величних зрушень. От зараз, маю таку ситуацію, що перспективи не райдужні, так вихід є завжди, але в ньому немає сенсу та потреби, він не логічний. Та справа в тому що душу не хвилює розум та логічність того, що з нею відбувається, її хвилюють почуття, те що відбувається в даний момент. І коли ти безпорадний, душа страждає. Виникає відчуття наче весь світ впав додолу й кудись далі. Наче нічого не лишилося, все так перекотилося і зникло навіки. Я думаю не ми знаходимо кохання, а воно вирішує дозволити відчути себе чи ні. І коли це відбувається ти: не те щоб не знаєш що робити; ти відчуваєш, що сам собі не належиш. На тебе просто падає тяжкість та мудрість самої Долі, що ти не в силах противитися їй. Втрачати завжди складно, завжди боляче, але це необхідно. Втрачаючи ми отримуємо взамін щось інше, наступний ключик на шляху до розгадки всього цього замислу. Ціна завелика, безсумнівно. Та її треба платити, просто мусово, бо інакше ти вилетів з гри. Бум! І тебе вже в ній немає. Ходи, шатайся, клонися за вітром, а шлях далі закритий. Тому треба з усією гіркотою приймати кожен виклик долі, та проковтувати її. Йти далі. Переступати та йти, незважаючи ні на що. Звісно час на саможаління потрібен, бо рани самі себе не загоять, але у кожного цей час різний. Зараз здається, що мені не вистачить й вічності, щоб залатати серце. Можливо завтра вже й тої вічності буде забагато. Цього ніхто не може знати, та вже все вирішено, і немає сенсу йти проти Життя, проти тої лінії, котру тобі проведено. Тільки поламаєш себе та надломиш інших, які взагалі вже не мають бути на цій твоїй Лінії. Так, мабуть тепер я знаю, що таке кохання. Здається, саме зараз Доля навчила мене любити. Щиро, всім серцем, навіки. І я кохатиму, допоки б'ється хоч краплина життя в моєму тілі. Я не забуду, як кохати - ніколи.

написано вночі 31.08.19

H.Y.