За мотивами твору "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного.

Чи можна виправдати Чіпку?

Кожен з нас при народжені отримує право на життя та майбутнє. Але ми самі обираємо яким воно буде: щасливим чи гірким. Наше життя залежить тільки від нас.

Я не виправдовую Чіпку. На долю людини постійно випадають якісь негаразди та складнощі, проте кожен реагує на них по-різному. Когось вони роблять сильнішими, а когось слабшими. Як казав Генріх Белль: "Життя без помилок - помилка! " Кожній людині притаманно помилятися, але можна помилитися раз, а не два або три. Людина-розумна повинна аналізувати свої думки та вчинки, якщо ти помилився вперше, то вдруге на ті самі граблі наступати не можна, якщо ж ти помилився ще раз з тієї ж причини, то це вказує на твій рівень розумового розвитку. Показує те, що на більше ніж це, ти не здатен. Ти будеш стояти на одному місці і постійно стикатися з однією і тією ж самою проблемою. Як це робив Чіпка. Він не розвивався, не проводив аналізу своїх дій, шукав правду в інших але не в собі. І нічого не робив для того, щоб це змінити. Наш Дух міцнішає тільки тоді, коли ми стримуємо гнів, тренуємо силу волі, відмовляємося від чогось, на благо світлу, світлу нашої душі. Можна бути слабким духом, пиячити, вести поганий спосіб життя , проте, вважати себе Богом не можна ніколи! Тільки Бог має право забирати душі так само, як давати їм життя.

Вінстон Черчіль казав:"Я не обіцяю вам легкої перемоги, але я обіцяю вам: піт, кров і сльози через які ми її здобудемо". Нічого не буває просто так. Всього в житті треба досягнути своїми силами. Тільки так можна дійти до добра, самопізнання та правди.

Написано 19.09.2016р

H.Y.

За драмою Івана Франка "Украдене щастя"

Чи можна щастя відікрасти?

Що таке щастя? Щастя - жива душа. Можна жити по-справжньому тільки тоді, коли жива твоя душа. Можна мати фізичні вади, бути не таким, як всі але при цьому бути щасливим.

Чи можна щастя відікрасти? Ні, не можна. Украдене щастя - несправжнє щастя. Його можна набути, та ніяк не відікрасти. Якщо ти заробиш грошей і придбаєш собі велосипед, то тобі на ньому буде набагато приємніше їздити чим на вкраденому, ти будеш насолоджуватися і отримувати щастя від того, що це твій велосипед. Ти сам на нього заробив, виборов його працею, ключове слово "виборов", а не "вкрав". Візьмемо Михайла Гурмана, він відібрав Ганну у Миколи, відікрав його щастя собі. Хіба Михайло був щасливим після цього? Ні, він ігнорував реальність, думку людей, честь. Він повівся, як егоїст і не був щасливим, він лиш намагався в такий спосіб окунутися в минуле, повернути все назад, але час не можна повернути. Час жорстокий і лагідний одночасно, але безповоротний. Михайло намагався сам себе переконати в тому що все як раніше, але це не так, і він сам це розумів. Перед смертю Михайло подякував Миколі за те що той, нарешті зробив крок і поставив крапку в цій історії, за те що той припинив муки Михайла. Бо крадіжка, якою б вона не була, спонукає душу страждати, вбивати саму себе, так душа вмирає.

Щастя - жива душа. Відікрасти щастя не можна ніколи, бо твоя душа помре. Його можна набути і радіти з того, що воно в тебе є. Одна з десяти Божих заповідей каже так:"Не кради!". Крадіжка карається на тому і на цьому світі у будь-яких її проявах. Так воно й вийшло в драмі Івана Франка "Украдене щастя". Крадіжка - смерть.

Написано 25.10.2016р

H.Y.

За мотивами поезії М. Рильського "Рідна мова"

Прочитавши вірш "Рідна мова" Максима Рильського, мені прийшов образ не просто мови, а втілення її у всьому живому. Я відчувала, що вона і в образі матері, і в образі ангела, вона у квітах, і травах, і степах. Вона у всьому, що оточує нас. Це частинка нашої душі, нашого народу. Для мене особисто це і дитина , і якась велика сила, що є в серці. Автор показує що, щоб не траплялося з нею, як її не винищували, не забороняли - вона жива. Вона повна гідності, честі, слави та сили. Рідна мова - незламна. Поки живий народ, то й мова - жива. Беручи український народ, я вважаю, що наша мова - вічна. Український народ не можливо зламати , в самі скрутні часи ми віримо в майбутнє, ми не здавалися та йшли вперед і мова наша з нами. Ми вистояли скруту і зараз маємо змогу говорити цією мовою. І мені дуже прикро, що деякі люди не цінують це, не надають належної уваги їй. Та це лише невеличкий мінус порівняно з тим величезним плюсом, що наша мова - жива! Автор показує її такою, якою вона є насправді, а не такою, якою її нам показували вороги, щоб зробити слабшими. Мова для мене - частина патріотичного духу. Після прочитання цієї поезії, мій дух став міцнішим і надав ще більшої значущості мові ніж раніше. Автор закликає до використання рідної мови та кохання до неї, закликає не забувати її, не забувати нашу величну історію. Ми не забудемо!

Написано 15.03.2017р

H.Y.

За мотивами гумористичного оповідання Остапа Вишні "Чухраїнці"

Автобіографія

Історія моя почалася ще в далекому 2001 році, коли вся молодь танцювала під "Моё сердце" групи Сплин, а літні люди не розуміли, що модного в широких штанях.

Мама розповідала мені, що я народилася одразу з іграшковою машинкою в руках. Так воно й повелося, з ранього дитинства я почала проявляти революційні дії проти ляльок - вони всі були в смітнику, тільки й подавайте мені то машинку, то іграшкову зброю. Вже змалечку я зрозуміла, що у мами на шиї сидіти не можна і в чотири роки вже час відкривати свій бізнес. Ідея була проста - масаж. Мінімальна оплата складала 5 грн, а далі в залежності від складності техніки чи силі відбивання ребер у моїх родичів, але загалом вже тоді я мала кошт на моїх улюблених жувальних черв'ячків.

Так я доросла до молодших класів, але як ви розумієте, коли тобі вісім років, то робити масаж, якось не "прєстіжно" і ми з друзями організували новий бізнес - татуювання. В нас були справжні партнерські стосунки, з кожного татуювання ми віддавали по 5% до спільної каси, з якої потім мали змогу брати кошти і купувати смачнющі вафлі в буфеті, а все інше для себе, на колекціонування наклейок. З кожного клієнта ми брали небагато, щонайменше 25 коп за татуювання(ручкою звичайно) , 50 коп за різнокольорове, а все інше в залежності від складності узорів та від масштабів рисунку. Успішними бізнесменами ми пробули не довго, бо нас зловили на гарячому без ліцензії на такий прибутковий бізнес ( особисто я думаю, що проблема була не в ліцензії - ми б її швиденько намалювали, проблема була в несплаті податків до Державної Фіскальної Служби України в лиці якої був наш класний керівник) ну, а далі те чого боялися всі діти :" Батьків у школу!". В нашому розумінні це був суд. За рішенням суду мені було призначено домашній арешт та миття посуду на найближчий

місяць, а це, щоб ви розуміли гірше за справжнісіньку в'язницю. Куди ж мені стільки енергії та нових бізнес ідей дівати?

Ось, настав випускний з молодшої школи, всі екзамени здано, останній вечір в школі - ми вважали, що тепер дорослі. Батьки святкували, діти плакали... чи навпаки, ніхто вже достеменно не пам'ятає.

Перший рік середньої школи пройшов у стилі Бременських музик і до шостого класу я вже пішла в рідному селищі Каланчак, що на Херсонській землі розміщується. І тут почались справжні веселощі, підлітковий вік на першому етапі свого розвитку, називається "та якось то воно буде"- робилося все не думаючи, а в кінці, коли над тобою з десяток дорослих душ, які говорять тобі :"ая-яй,"- в голові звучало одне -" якби ж знаття". Якщо коротко, то це були найкращі та найцікавіші роки мого безтурботного дитинства.

Потім здача екзаменів і подання документів в ККМГ за тиждень до закінчення їх прийому. Один з найщасливіших та найхвилюючих моментів того часу був дзвінок з невідомого номеру. Чекаю, беру слухавку, звідти голос:"Доброго ранку. Вітаю, ви пройшли на бюджетне місце по спеціальності "Технології захисту навколишнього середовища" до Київського коледжу міського господарства - я відповідаю, - дякую". Далі нічого не пам'ятаю, я була дуже щасливою, але в голові лунало лише одне:"Яна, ти попала!" В той момент я зрозуміла, що почалося доросле життя.

І воно справді почалося. Староста групи, член студентської ради, голова спортивного сектору, член стипендіальної комісії коледжу, учасниця різних спортивних змагань, член волонтерської організації YMCA Kyiv. І це все потрібно було поєднувати і життя закрутилося. З навчання в 305, з 305 на тренування, з тренування до куратора, від куратора на збори YMCA, зі зборів на зустріч з сектором. І сюди потрібно було ще вставити навчання. Словом - вибух!

Напевно, це було занадто для мене і я з цим не впоралася, бо мала два місяці "канікул" під час яких майже нічого не робила, тільки давала зрозуміти, що я ще живу."Канікули" скінчились і я знову взялася до роботи. Зараз я придбала собі блокнот в який занотовую всі свої справи і тепер з його допомогою збираю всі сили в кулак і знову в бій!

Написано 07.04.2017р

H.Y

За мотивами повісті Олександра Довженка"Зачарована Десна"

"Щасливий я що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах."

Я розумію ці слова, як спосіб життя. Ти або щасливий з того, що навкруги, або ні. Це як займатися спортом. Ти займаєшся і маєш результат, або не займаєшся і маєш погану форму, яка погіршується з кожним днем. Все фізичне має схожість з духовним. Якщо не отримувати щастя від простих речей, то починається занепад твого внутрішнього світу, те що в тебе яскраво-помаранчевого кольору стає сірим, а далі просто прозорим. Нічого не залишається, ти станеш пустишкою, оболочкою, біологічною одиницею.

Автор пише, що дитинство його навчило тому сяйву, що освічує його по життю. Це як телефон, який ставлять на зарядку. Він набирається 100% і далі може працювати допоки повністю не скінчиться заряд. І звідси, хто знає, можливо, якби Довженку дозволили поїхати на Батьківщину, то він би протримався довше, Підзарядився.

Кожного дня потрібно прокидатися і радіти з того, що ти прокинувся в своїй кімнаті і в своєму ліжку. Якби це не здавалося тобі належним, це вже привід для щастя.

Сім'я, дім, Батьківщина - це все заряджає, вчить тебе жити, по-справжньому жити, а не існувати.

Написано 19.05.2017р

H.Y

За новелою Григіра Тютюника "Три зозулі з поклоном"

Любов Всевишня. Яка вона?

Любов Всевишня - це одна з цих енергетичних ниточок, що з'єднують нас з іншими людьми та світом в цілому .

Для мене, Всевишня любов - це зв'язок з ненькою. Я зможу пояснити це лише на прикладі матері та дитини, бо не було ще в моєму житті Всевишньої любові до іншої людини й не факт, що буде, усі 7 млрд навряд зустріну. Не кожен знаходить таке кохання навіть за життя. Головне не плутати ідеологічне захоплення людиною з коханням, хоч воно й схоже по відчуттям, проте в основу закладені абсолютно різні речі.

Любов Всевишня, як любов до рідної матері. З самого народження ви з'єднані міцним енергетичним зв'язком (ланцюгом, тунелем, ниткою). Ви відчуваєте один одного, поки хтось не загине, а то й надалі. Сила енергій, думок, переживань, радощів, будь-якого стану відчувається завжди, як би сильно не був заплутаний ланцюг. Це настільки велика сила, що навіть в разі навмисного уникнення, душа відчуває ВСЕ. Всевишня любов вище за все земне. Це та річ до якої ПОКИ ЩО людство може доторкнутися лише серцем.

Написано 08.11.2017р

H.Y.

За мотивами роману "Тронка"(полігон) Олеся Гончара новелою "Залізний острів"(написати продовження твору)

...Вони знаходилися у місці, яке не могло існувати. Воно було дивним і лише людина, що втратила здоровий глузд могла зрозуміти загадковість цього місця. Вони заснули обіймаючись. У просторі варіантів вони опинилися в майбутньому. В дуже дивному майбутньому. Їх було троє. Тіла їхні змінилися, лиш душа пам'ятала минуле. Вони опинилися в місті. Навколо літали автомобілі, потяги ходили зі швидкістю світла, високі будівлі розрізали небо, але все це виглядало , як після ядерної війни. Ніби одне з міст-гігантів, що вижило після повної розрухи. Таких міст було всього три. Втрьох

вони направилися на північ до другого міста. Шлях їхній пролягав через поле, живий південний степ з сухою травою, що своїм шелестом створює музику і чистим синім небом. Вони йшли по стежці, що здавалося і є тією самою життєвою лінією в цьому варіанті можливостей, від пункту А до В. На їх шляху виник літак. Дуже старий літак, ще з часів їх минулого існування. Це була величезна залізна птиця під якою простягалася їх стежка. Навкруги стояв дивний звук. Спроба отримати бажане, що закінчується провалом. Це був наче грім розрізавший пісню степу. Вони йшли роздивляючись цей елемент, намагаючись знайти джерело звуку. Пройшовши декілька метрів вони побачили діда, що намагається завести двигун літака, кожного разу приговорюючи щось собі під ніс. Вони не стали вмішуватися в це, інакше їх би перенесло в інший варіант можливостей , а їм це не потрібно, вони вже знайшли свій. Вони йшли прямо по стежці. На руках у дівчини було немовля, але дівчина не була його матір'ю, вона взагалі не знала звідки це дитя, чому вона з ним, потім дитина зникла, лишилася лише легенька тінь енергії живої істоти, що давала підпитку спраглій душі дівчини. Позаду неї йшла людина. Це було тіло з душею, яка не знає ким є, яка несла в собі добро, неймовірну людяність, щирість та любов. Ця невизначена людина тримала за плече дівчину, яка була і другом і в той самий час отрутою. Та для осліпленої доброї душі, ця невизначена у сенсі життя дівчина була напрямом руху, бо тільки вона знала, як дійти до того другого міста, її міста. Місто було не таким великим, як те у якому вони опинилися спочатку. Друге місто мало назву - Розуміння.

Написано 06.12.2017р

H.Y.