Ill mind

Боляче, зараз просто болить десь всередині. По голові наче б'ють чимось дуже тяжким. Сотні думок пролітають в секунду, відчуття наче експрес пошта вакуумними трубами зі звуком пострілу бластерів з «Зоряних війн». Все що могло б заспокоїти - робить гірше. Мозок в стані якоїсь хворобливої активності. Це не добре. Я ніби можу вирішувати сотні задач одночасно, але це брехлива енергія, бо насправді ж її немає. Відчуття якоїсь невизначеності, безглуздя, смішні спроби взятися за якесь діло, та те в мить змінюється. Тривога, неспокій, хвора психіка. Так.Саме відчуття: хворої психіки. Наче щось чорне, повзуче, тягуче та бридке полонить розум. Замало світла, забагато справ, брак ресурсів. Жага до змін та розуміння їх неможливості. Нічого не трапляється просто так.*щьолк* - і все інакше. Ні. Такий сильний тиск на голову, наче тією головою тягнеш важкий металевий механізм, напружуються всі м'язи, вени виступають на скронях, зуби зціплюються нерухомо, сльози самі йдуть накатаною дорогою.Тяжкість. Неймовірної сили камінь на душі. Чому? Хтось дасть пояснення цьому? Я аналізую та зрозуміти не можу. Хто лікар? Випишіть пігулки цьому хворому мозку. Він божеволіє, вигадує неможливе, фарбує в кольори яких не існує. Все змінюється, перетікає, все інакше, але там всередині відчутні удари Тора по кузні *удар-дзвін*удар-дзвін* Ще раз, ще раз, ще...Кожна ниточка звуку, навіть найтонша - не проходить повз, відчуваю все. «Добридень, сьогодні така приємна погода, Ви згодні?» «так звісно, надворі фантастично, не бажаєте вишневого пирога?»... «До кого ти говориш?» «Як до кого ти не бачиш? Ось до цього казкового дубу, Він, в дитинстві, мені розповідав історії про зачаровані верби. То мій давній знайомий.» Що це? Я теж не розумію, а зорі сьогодні сховалися за хмарами.. Сумно, мені б так хотілося на них подивитися, хоча б на секунду. Наче буря стихла, спокій завітав у гості, туман тривоги поступово розсіюється та вже виднішає отара попереду. Мені туди, до них, спостерігати як протікає те розмірене, неквапливе, виважене, просте життя. Це вселяє почуття спокою, і вже не чути того дзвіну, та чи надовго? Скільки часу протримається ця пауза? А може краще раз і назавжди? Щоб все стихло в мить і більше жодної пісні, жодної ноти, жодного звуку..Лише тиша, тотальна тиша. Тихо. І кров по обличчю, по шиї, руки липкі та бридкі, чия це кров? Невже моя? Чому? «Тобі страшно?! *навіжений погляд*Ти боїшся?!» «Ні, я не боюся, тільки подивися на ці краплини, таємничі... Хоча це лише червоний, а не синій, лише рідина, нічого більше. Чого боятися?». А що для тебе страх? Чого боїшся ти? Я боюся його: того хворого та навіженого розуму.

Написано 1:40am 25.03.19р. H. Y.