Alex

Part I

Доброго ранку, Alex...Доброго ранку промовила вона собі тихо. Думаючи про початок чергового переповненого дивиною дня. Їй неймовірно не хотілося вставати з ліжка, покидати світ в якому вільна робити будь-що, не хотілося знову обмежувати себе людськими рамками...Вона підвелася, підійшла до вікна і сказала "Поїхали". Вмиваючись звернула увагу на своє відображення в дзеркалі. Воно було не таким, як завжди. Воно змінилося...чи може вона ніколи не вдивлялася в нього? Помітила в очах цікавий блиск не знаючи посміхатися чи ні...

Як мільйони вийшла на вулицю, як мільйони поквапилася на роботу, як мільйони йшла тією ж стежкою...проте вона не така, як інші, вона особлива. Зупинилася усвідомлюючи, що зміни сьогодні торкнулися не лише її. Alex побачила інший світ: кіт що гріється біля каналізаційного люку; пара голубів, що рискають у пошуках їжі; листя, яке вже не розвивається вітром на рідних гілках; сіро-жовтий колір, який переважає навколо; людей, що рухаються неначе електрони. Вона не зустрічала нікого схожого на себе, жила за рамками, які встановлені суспільством.

Тільки опинившись вдома ангел міг розправити крила. Тільки вдома вона була в безпеці. ДІМ це набагато більше ніж будівля, це місце гармонії з собою. Лише вдома вона могла почути себе. Привіт, як ти? Привіт, добре, ти як?...вибач, це має занадто велику силу...Я не знаю що відчуваю, не розумію навіщо тут. Тільки тоді, як вона формувала з свого внутрішнього світу матеріальну красу - вона була вільна. Тільки тоді ангел здатен взлетіти. Її ангел літав найвище....

Part II

Alex прокинулася від болю в серці, він був такої сили, що вона тяжко закричала. Біль тривав декілька секунд не більше, але вони так обпікали тіло, що не сила зібрати думки...Він стихав і по грудях повільно розходилося тепло...це відступав той самий сон, який не дає їй спокою вже котрий місяць, і завжди він закінчується саме так. Але сьогодні було, як ніколи боляче. Вона підвелася з ліжка, заспокоїлася, почала думати, що робити, бо чекати спокою знову, марно, він ніколи не приходить. Годинник показував 04:50 АМ. Ранок неділі. Коли з нею стається подібне, вона завжди йде до свого улюбленого місця у місті, просто йде подумати, залишитися з собою наодинці.

Alex сиділа на бетонній огорожі звісивши ноги під якими сотні метрів до низу. Навколо була мертва тиша, гомоніли лише дерева між собою, обговорюючи чому ця дівчина завітала до них. Сонце вже почало сходити над дрімливим містом. Вже був час і птахів прокинутися, та їх не було, вони не збиралися прилітати сьогодні. Вони залишили її наодинці з собою. Alex не могла знайти відповіді на питання, яке її давно мучить, все що їй вдавалося отримати - вітер в обличчя. Вона заспівала. Це був незвичайний спів, її голос не підходив жодному критерію, як має співати людина. Зрозуміло чому, то ж співала не вона, то був випущений нею ангел, поки ніхто не бачить. Ангел вітав поміж хмар, а сонце все підіймалося над чудовим і водночас таємничим містом.

З'явилася Людина. Ангел не встиг сховатися за Alex, його побачили...почули...відчули...Це надзвичайно небезпечно, бо його існування залежить від Людини. Alex завмерла від очікування.

Людина була так само налякана, як і дівчина. Ця неочікувана зустріч збила з пантелику й без того загублену Людину. Всередині все переверталося, бурхливо бризкало, як жерло вулкану. Це була невизначеність. Взірватися чи заспокоїтись, перед Людиною стояв вибір... А що як вона стрибне? Чи почне кричати? Можливо це тільки в мене мають місце такі думки? Чи краще мені піти мовчки? А що як вона боїться мене?

Людина підійшла до ангела та промовила пошепки, щоб не порушити глибокої тиші. "продовжуй..."

Part III

Вона стояла спиною до прірви. На даху багатоповерхівки. В обличчя бив холодний вітер. Небо було вкрито хмарами, що звисали над головою. Вона дивилася у кам'яні джунглі та розуміла, що рівні лінії, гострі кути, витримка одного кольору, чисті стіни - лише ілюзія порядку. В її домі всі картини висять криво, виникає відчуття відрази до всього цього порядку. Найбільше вона не любила метушні, котра не мала сенсу будучи всюди. Кожна стіна приховувала розлуку, втрату, зраду даючи натомість флегматичну енергію, яка розросталася немов бур'ян на родючій землі. Щосекунди стає все менше вільного повітря. Сірість, як чума проникає в кожного не даючи шансу випровадити її за двері. А як же різнокольорове життя з тупими кутами та плавними лініями? Хіба воно не має місця бути? Чи все повинно підлягати чітким правилам? Невже тут не лишилося місця душі?!...сльоза прокотилася по її щоці.

Вітер віяв сильніше. Вона обернулася, заглянула у прірву, зробила крок на зустріч, ще один...нога зависла в повітрі, м'язи тремтіли від напруги. Вона чекала відповіді. Відповіді від того, що сильніше за все це. Ринув сильний вітер, який відкинув її назад. Це означало лише одне: є початок, який можна знайти повільно йдучи по хлібним крихтам. Вона дістала з сумки аркуш паперу, зробила з нього птаха й відпустила в нескінченість. Він стрімко ринувся вперед залишаючи за собою той самий "шлях", котрий вона так довго намагається знайти...Alex підвела очі до неба, й солоними губами, тихо, промовила "дякую..."

Написано 27.10.2017р-31.10.2017р

H.Y.